ФОРМУВАННЯ ТА МОТИВАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОГО ЛІДЕРСТВА В ІННОВАЦІЙНИХ ЕКОСИСТЕМАХ

Анотація

У сучасних умовах глобальної конкуренції, динамічної цифровізації та зростання ролі знань у формуванні доданої вартості, інноваційне лідерство виступає ключовим фактором забезпечення довгострокового розвитку економік. Водночас, інноваційне лідерство більше не зводиться лише до технологічної переваги або обсягів інвестицій у R&D. Воно дедалі частіше визначається як здатність країни створювати сприятливе середовище для генерації та комерціалізації інновацій, мобілізації людського потенціалу, розвитку довіри, партнерств і системної кооперації в межах інноваційної екосистеми. Особливого значення у цьому процесі набуває кластерна модель організації інноваційної діяльності, яка дозволяє посилити міжінституційну взаємодію, активізувати локальні ресурси та досягти синергетичних ефектів. Стаття має на меті здійснити теоретико-методологічний аналіз процесу формування та мотивації інноваційного лідерства в умовах сучасних інноваційних екосистем, виявити ключові детермінанти, підходи й інструменти стимулювання інноваційної активності, а також обґрунтувати можливості адаптації ефективних моделей до українського контексту. Методологічну основу дослідження становлять міждисциплінарний підхід, системний та екосистемний аналіз, інституціональний, порівняльно-аналітичний метод, а також елементи таксономічного узагальнення. У процесі роботи були використані матеріали OECD, WIPO, Європейської Комісії, World Bank, а також праці провідних учених. У статті проаналізовано різні підходи до трактування інноваційного лідерства на рівні країни. Встановлено, що інноваційне лідерство є похідною від ефективної інноваційної екосистеми, яка функціонує як складна мережа взаємопов’язаних акторів – бізнесу, науки, держави, громадськості. Доведено, що важливими елементами такої екосистеми є довіра, культура взаємодії, інноваційна мотивація та відкритість до зовнішніх джерел знань. Особливу увагу приділено кластерному підходу – як засобу організації економічної взаємодії, який забезпечує синергетичний ефект за рахунок спільного використання інтелектуальних, інформаційних, фінансових та організаційних ресурсів. Визначено також, що в умовах війни для України критично важливо створювати власні моделі інноваційного лідерства, ґрунтуючись на розвитку людського потенціалу, цифрової інфраструктури та партнерських екосистем. Інноваційне лідерство країн у XXI столітті формується на перетині стратегічного управління інноваціями, розвитку інноваційної культури та ефективного інституційного середовища. Ключову роль у цьому процесі відіграють не лише держава чи великі корпорації, а й університети, малі та середні підприємства, інноваційні кластери, мережі партнерства та платформи співпраці. Для України важливою умовою наближення до клубу інноваційних лідерів є впровадження системної політики підтримки кластеризації, стимулювання інноваційної активності, формування сприятливого середовища для відкритих інновацій і міжсекторальної взаємодії. Запропоновані у статті підходи можуть слугувати основою для розробки стратегій інноваційного розвитку на національному та регіональному рівнях.